Хибно буде стверджувати, що Славко Вакарчук належить до когорти улюблених співаків Миколи Гуменюка з Гощі, однак слова його пісні "Я не здамся без бою" практично стали девізом його життя.

Один день зумів змінити життя не лише Миколи Гуменюка, а й усієї його сім'ї. В один момент він, здоровий і сильний чоловік, став практично нерухомим, прикутим до ліжка. Доля запрограмувала жорстоке випробування на 24 серпня 2011 року.

Обідньої пори Микола поспішав навідатися до оселі, яка після смерті батьків, слугувала родині дачею. Здолавши на своєму велосипеді практично півдороги, чоловік потрапив у дорожню пастку. Попереду нього неквапом рухався трактор, назустріч - легковий автомобіль. Виїхати на середину дороги було досить ризиковано, зупинити велосипед неможливо: із незрозумілих причин відмовили гальма. Повернувши кермо велосипеда вправо, Микола відчув глухий удар колеса об бордюр. Наступне, що яскравим спалахом розірвало свідомість, став нестерпний біль у спині. Кожен рух тіла, спровокований підсвідомістю, завдавав нещадних страждань, гарячим воском розливався по всьому тілу. Микола зрозумів, що без сторонньої допомоги йому не обійтися. Покликав на поміч. Уже за кілька хвилин хтось із перехожих викликав машину швидкої медичної допомоги. Приїхавши на виклик, лікар поцікавився, чи може чоловік підвестися й сісти в машину. Шок був настільки сильний, що Микола й нині не розуміє як він тоді сказав "Так", звівся й… темрява, утрата свідомості.

Отямився вже в лікарні. Після певних медичних обстежень і процедур, завідуючий відділення реанімації та інтенсивної терапії Богдан Помаранський наполіг на тому, що пацієнта треба транспортувати в Рівненську обласну лікарню. Саме він і супроводжував Миколу Володимировича в цій надважкій для нього подорожі.

Діагноз - забій хребта і спинного мозку звучав надто жорстоко й безнадійно. Ще кілька годин тому, сонячного серпневого ранку, Микола Гуменюк вибудовував плани про те, як післяобідньої пори поїде на районний стадіон уболівати за улюблену футбольну команду "Гоща-АМАКО", пізніше разом із дружиною, дітьми й онуками святкуватимуть день Незалежності, насолоджуватимуться спілкуванням з друзями. Не судилося. Несправедлива прикра випадковість звалила чоловіка на лікарняне ліжко. Потягнулися нестерпно довгі дні й ночі.

Микола нічого не відчував. Тіло відмовлялося виконувати команди мозку, а той не бажав миритися з реальністю й наполегливо шукав вихід із ситуації. Залишатися прикутим до ліжка не входило в плани Миколи Гуменюка.

Після трьох днів у реанімації Миколу Володимировича перевели у відділення нейрохірургії. Опікувався ним талановитий нейрохірург, лікар від Бога, завідуючий відділення нейрохірургії Микола Тимощук. Він робив усе можливе для того, аби відновити дрібну моторику й координацію рухів пацієнта. Усіма силами допомагав лікарям і сам Микола.

Сповнені тяжкою боротьбою за право рухатися й ходити, день за днем минали лікарняні будні. Єдиною розрадою й моральним стимулом для Миколи були його рідні - дружина Людмила, дочка Ірина й син Анатолій. Усі їхні зусилля були спрямовані на підтримку рідної їм людини. І саме це додавало Миколі сил, не дозволяло зламатися.

Здоровій людині практично неможливо уявити, що відчуває прикутий до ліжка хворий. Він дихає, розмовляє, бачить мікросвіт навколо себе, рідних, друзів, але поворухнутися, потиснути руку другові, обійняти кохану дружину, дочку чи сина не може. Від цієї немічності болить, стогне душа. Не кожен з тих, кому довелося стикнутися з таким випробуванням здатен вперто й рішуче протистояти хворобі. Дехто здається. Микола бачив таких і, хоч сам потребував допомоги, намагався хоча б словами відродити в них віру в самих себе, віру в можливе одужання.

Відновлення рефлекторних рухів потребувало щоденних тренувань, які тривали від 15 хвилин до двох годин. Споглядаючи за впертими намаганнями Миколи повернутися до нормального життя, за боротьбою на межі втрати свідомості навіть медсестри з подивом констатували: цей не здасться, буде ходити.

Результат його наполегливості й сили волі не забарився. Уже через два тижні Микола зміг поворухнути пальцем руки. Це була одна з його перших перемог над недугою. Загалом стелю лікарняної палати чоловік споглядав три місяці, два з них - нерухомо.

Увесь цей час свідомість день за днем перегортала листки його книги життя. Змалечку він дуже полюбив спорт. У Гощі була сильна дитяча футбольна команда, в якій Миколі довірили чи не найголовніше - захищати ворота. 1973 року команда навіть брала участь в іграх на першість України з дитячого футболу, які проходили в Хмельницьку. Потім - обов'язкових два роки служби в армії, робота ливарником кольорових металів на Рівненському заводі тракторних запчастин і знову, уже добровільно, одягнув солдатський кітель. Загалом за плечима Миколи Володимировича 25 років військової служби. Він старший прапорщик запасу, ветеран військової служби. І навіть пішовши на заслужений відпочинок, не зміг усидіти вдома - улаштувався на роботу у відділ державної служби охорони.

Так, усякого було на віку, є що згадати, є що розповісти. Скажімо, як урятував два життя.

У Вінниці це було. Під час жнив. Якось, приїхавши здавати зерно на зернопункт, Микола вирішив поплавати в річці, що протікала неподалік. Ще з берега він побачив жінку, яка, химерно рухаючи руками, ніби кликала на допомогу. Чоловік запідозрив недобре, однак люди, які відпочивали поруч, запевняли, що дівчина вміє плавати. Однак, дівчина таки топилася й кожна хвилина зволікань могла б коштувати їй життя. Микола встиг допливти до жінки ще до того, як вона повністю пішла під воду. Здолавши 30 метрову відстань до берега й зрозумівши, що таки врятував дівчину, чоловік подумки подякував Богу, що скерував його того дня до річки.

Інший випадок стався в автомайстерні. Припіднята на певну висоту машина, зірвалася і впала майстрові на ногу. Діяти треба було миттєво. Усі, хто був у майстерні запевняли, що вручну здолати багатотонну машину неможливо, але Микола наполіг - піднімемо. Так і зробили за його командою. Тоді вони врятували не лише ногу юнакові, а й життя.

Так відволікаючись від реальності спогадами, проходили дні. Микола міцно тримав ниточку долі в своїх ослаблених руках і навіть думати не хотів, про те, що він може залишитися прикутим до ліжка.

Однак, попри величезну жагу до життя, якій можуть позаздрити і цілком здорові люди, усе було зовсім не безхмарним: лікування у нейрохірургічному відділі Рівненської обласної лікарні, згодом поїздка у спеціалізований санаторій імені Пирогова в Саках для військових, щоденні тренування. Повністю відновити моторику рук Микола зумів через півроку. Свій перший, як у дитинстві крок він зробив через рік після травми. Нині він міряє кроками кімнати в будинку, щоразу долаючи додаткові метри.

"На шляху повернення до нормального життя дуже важливою є підтримка рідних і друзів, - з вдячністю говорить Микола Гуменюк. - Друзі забезпечили мене всіма необхідними спортивними знаряддями для відновлення тонусу м'язів, постійно цікавляться моїм станом здоров'я, діляться новини й добрим настроєм. А щодо моєї дружини, то це загалом окрема тема. Таким жінкам пам'ятники треба ставити. Немає слів, аби висловити мою вдячність їй. А ще ми з Людмилою дуже вдячні начальнику відділу культури РДА Анатолієві Івасюку, який з розумінням сприйняв ситуацію, допомагає і морально підтримує".

Хвороба ніяк не вплинула на інтереси й захоплення Миколи Гуменюка.

Навіть нерухомо лежачи на лікарняному ліжку він цікавився результатами матчів футбольного клубу "Гоща-АМАКО".

- Якось ми підмітили, що після невдалого для нашої команди матчу у Миколи різко погіршилося самопочуття. Тож футбольний клуб "Гоща-АМАКО" зобов'язаний вигравати, бо від результату гри певною мірою залежить одужання Миколи, - розповідає друг Миколи, голова районної ради Юрій Буркалець.

- Дійсно. У несприятливі для команди моменти дуже переживаю. Добрі емоції допомагають мені, а погані - позбавляють сил, - підтверджує слова Юрія Віталійовича Микола.

До слова, на своєму інвалідному візку Микола Володимирович об'їздив уже всю область. Під час футбольного сезону до нього щонеділі заїжджають друзі, укидають візок у машину й разом прямують туди, де грає "Гоща-АМАКО".

Гостинний будинок Гуменюків ніколи не пустує. У Миколи - десятки друзів, знайомих, які відвідують його. Завжди готові прийти на допомогу Юрій Буркалець, Валентин Чепель, Олександр Семесь, Петро Бартманський, Микола Матулкін, Олександр Ткачук, Петро Довгалюк, Володя Чорноус, Петро Шолодько. Усіх і не перерахуєш. Частим гостем у домі і добрим порадником для Миколи є лікарі Галина Мельник, Василь і Людмила Заболотні, Юрій Гуристюк, Олексій Грицина.

Дехто з тих, хто приходив відвідати Миколу говорили, що не змогли б так, здалися. У відповідь вони чули тверді й переконливі слова Миколи: "Треба жити. Діти є, онуки. Що це таке - здатися? Не можна лежати, треба рухатися. Через силу, через біль працювати над собою, не дозволяти собі лінуватися".

Вибір у людини завжди є: боротися або здатися на милість долі. Микола Гуменюк зробив свій вибір. І хоч наразі чоловік ще залежний від інвалідного візка, він не схиляється перед труднощами, не картає долю, що змусила його пересісти на нього. Микола Володимирович переконаний, що головне в такій ситуації - бажання змінити своє життя на ліпше. У нього це бажання надсильне.